Вкид №11 - Піонери Фейсбук, або велкам ту Зігет

Я зареєструвалася на Фейсбук у 2006 році. А ти?...

Що захоплювало мене в креативниках нульових, так це їхні запаморочливі поїздки на зйомки за кордон. Наприклад, АТЛ-ники в нашому агентстві регулярно виїжджали в Європу і не тільки для створення крутих відео-роликів. Вони працювали з іменитими режисерами й операторами, милувалися гарними містами й островами, смітили клієнтський бюджет і насолоджувалися своєю роботою. Так, безсонною, стресовою, з купою дублів і переробок, але все було як у книжці «99 франків»: багато наркотиків, багато алкоголю, і все приправлено адреналіном і пихатим самолюбством. Ці крутиші крутили це життя, як могли. Так народився великий «Бонжур», наприклад. Реклама, яка перевернула світ джанк солодощів і перетворила його на світ богемного жадання. Тепер «Конті» був уже не низькосортним перенасиченим пальмовими оліями та канцерогенами шматком цукру, а майже мішленівським витвором мистецтва для особливих поціновувачів. І все - завдяки рекламі. І подорожам креативників, авжеж.

Я кажу «вони», бо сама я в цьому не брала участі. Я спостерігала збоку, дружила з ними, підслуховувала їхні розмови на кухні, фліртувала в коридорах і на корпоративах, але я була рядовим БТЛ-ником, який міг тільки мріяти про велику рекламу, велике виробництво.

БТЛ-ники були людьми менш пафосними, креативними та елітними. Це були люди другого сорту, які розробляли проєкти на підтримку того, що вигадали люди першого сорту, люди-круті-креативники, люди-таланти, люди-фестивалі, люди-з-коронами-на-головах. Однак і в нас, простих хлопців із БТЛя, були свої пригоди і поїздки.

В одну з них мене запросили абсолютно несподівано. На другий день після мого грандіозного звільнення з першої мережевої агенції через роман з арт-директором, скромний хлопець-акаунт-менеджер написав мені в аську, що хоче запросити мене у відрядження до Угорщини. Той самий менеджер, який, мабуть, єдиний з усієї тусовки акаунтів мав до мене ніжні романтичні почуття. Я ніколи не звертала увагу на його флірт, але пропозиція про поїздку, яку він мені зробив майже нелегально, оскільки я вже не була співробітником компанії, підкорила моє серце. Я погодилася із захопленням. Це був мій перший бізнес-тріп у рамках крутого проєкту для молодіжного мобільного оператора «ДіДжус». Ми везли два величезні автобуси переможців акції на фестиваль «Зігет» у Будапешті. Здається, це був 15-й ювілейний фестиваль. Серед хедлайнерів «Пінк», «Кемікал Бразерс» і хтось ще, уже не пам'ятаю. Подейкували, що це був останній фестиваль такого масштабу, після чого права на нього продали іншому господареві і концепт змінився, але я цього вже не знаю. Я знаю, що тоді, коли там була я, це був божевільний острів посеред столиці Угорщини, повний фріків і фрі-піплів у яскравих костюмах і без костюмів зовсім. 5-7 сцен по всьому острову, наметове містечко, алкоголь, цигарки і веселощі до ранку. Ми на цьому святі життя працювали промоутерами і супроводжувачами групи. У нашого клієнта була окрема зона, де можна було розважитися й отримати подарунки, а ми ходили в промоодязі й запрошували всіх на бій у шоколаді або катання на роликах.

Я була з моєю найкращою подругою, яка продовжувала працювати в агенції, з якої я звільнилася. Я постійно порушувала всі правила, а вона за мене червоніла і виховувала. Так одного разу в день сильної зливи і бурі, фестивальці знімали з себе одяг, одягали сміттєві пакети і танцювали під дощем, а я бігла слизьким місивом із бруду до найближчого укриття, як раптом моя нога потонула, і я впала просто обличчям у чийсь черевик. Так, так, це за моєю історією зняли третю частину Бріджет Джонс))) Коли я підняла своє щасливе і перемазане коричневою жижею обличчя, я побачила його - красивого, високого француза, з мокрими кучерями в тон темних пронизливих і грайливих очей, у гавайській сорочці навстіж і кубиками преса. Він подав мені руку, і з тієї самої хвилини ми закружляли в ритмі зливи, анархії і вільного кохання по периметру гуркітливого острова. Він носив мене на плечі. Я замотувала його в сміттєві пакети. Ми цілувалися, обмазуючи один одного брудом. А моя подруга фотографувала все це свавілля на його фотоапарат.

Після цієї прекрасної мокрої ночі, я застудилася і решту днів просиділа в готелі. Якось до мене завітав менеджер, який запросив мене в цю поїздку, і я, нарешті, згадала, що саме йому зобов'язана всіма цими пригодами. Він зробив мені чай і ми почали базікати про його розлучення, про моє звільнення, про фестиваль, про проект. Він виявився милим, але прісним. Він запросив мене на ранкову йогу в Києві, а я, виявилось, туди вже ходжу, тому наші зустрічі в майбутньому стали неминучими. Я подякувала йому за поїздку, а він спробував мене поцілувати. Але після французьких поцілунків, це було занадто радикально, тому я чхнула йому в обличчя і ми розійшлися по номерах.

На зворотному 16-годинному шляху додому автобусами, ми спали просто на підлозі в проході. Ми були виснажені і щасливі. Ще трохи п'яні та з провалами в пам'яті, але, як то кажуть, місія була виконана - клієнт залишився задоволений. Щоправда було трохи шкода бачити як бренд ліквідували через рік, проте спогади наші ліквідувати ніхто не міг.

Коли я повернулася додому, на мене чекало повідомлення в електронній скриньці. Воно говорило про те, що якийсь гарячий француз відмітив мене на непристойних фотографіях у якійсь соціальній мережі під назвою Фейсбук. Щоб побачити фотки, потрібно було перейти за посиланням і зареєструватися. Що я і зробила. Йшов 2006 рік. Я зареєструвалася на ФБ, відчиняючи двері в новий небачений цифровий світ, двері, що розділили моє дерев'яне дитинство від метавсесвіту майбутнього.